Вступ

Аномальне зростання кількості кримінальних процесів за звинуваченням у державній зраді – це одна з ключових змін у діяльності судових органів на окупованій території Криму після повномасштабного вторгнення. Якщо порівняти кількість справ про державну зраду, розглянутих у кримських судах за 8 років окупації до повномасштабного вторгнення, з кількістю аналогічних процесів після початку військової агресії, то можна побачити, що кількість переслідувань зросла в 28 раз за короткий проміжок часу.

Однак, з огляду на той факт, що до 2021 року на окупованій території взагалі не розглядалися кримінальні справи про державну зраду, експертами «Кримського процесу» була сформульована гіпотеза, що аналізувати цю тенденцію слід не з точки зору двох етапів – довоєнного і військового, а як завчасну апробацію інструментарію перед повномасштабним вторгненням. Гіпотеза передбачає, що новий інструмент репресій був заздалегідь включений в судову практику окупаційних «судових органів», так би мовити, для ознайомлення та адаптації суддів.

На користь цієї гіпотези свідчить не тільки згаданий вище факт відсутності практики у справах про державну зраду до 2021 року (при активному використанні статті в російських судах з кінця 90-х років), але і постійне зростання числа таких кримінальних процесів протягом чотирьох років з першого прецеденту. При цьому в представленому графіку можна виділити два періоди:

— своєрідний «тестовий період», коли в кримських судах за рік розглядалося по 2-5 кримінальних справ даного типу

— період масштабування, який розпочався в 2024 році з темпом у 30 кримінальних справ і чітко нарощує цю динаміку в 2025-му (19 кримінальних справ за першу половину року).

Оскільки мова йде про звинувачення в державній зраді, видається малоймовірним, що в період 22-23 років деякі іноземні держави змогли так швидко і різко (як мінімум, в шість разів) підвищити свою агентурну активність безпосередньо в Криму. І це при тотальному обмеженні прав і свобод жителів окупованої території.

Відсутність у публічному просторі адекватного реаліям пояснення причин такого різкого зростання числа «державних зрадників» також може служити непрямим аргументом, що підтверджує гіпотезу про те, що звинувачення в державній зраді використовуються превентивно, як метод репресій проти населення окупованої території з метою попередження розвідувальної діяльності спеціальних служб іноземних держав.

Крім того, до числа інших аргументів, що підкріплюють цю гіпотезу, слід віднести результати спостережень за порушеннями права на справедливий суд, детально представлені в наступній частині дослідження. В цілому, логіка міркувань при використанні цього аргументу базується на тому, що за наявності переконливих доказів щодо факту вчинення державної зради, суд не зацікавлений в істотному і тим більше в системному порушенні прав підсудного. І навпаки, в ситуації, коли суд виступає в якості органу «легалізації» терору, найменше він буде зацікавлений у ретельному дотриманні таких принципів, як гласність, презумпція невинуватості, рівність сторін і незалежність суду.

Також до розряду доказів висунутої гіпотези були включені результати дослідження інформаційного контексту судових процесів, пов’язаних із звинуваченнями в державній зраді (детально представлені в третьому розділі дослідження). Незмінний інтерес російських ЗМІ до судових процесів, які стали по суті рутинними, помітна синхронність у висвітленні подій, єдині акценти в подачі матеріалу – досить чітко демонструють взаємодію судових органів і засобів масової інформації в політиці залякування цивільного населення на окупованих територіях.

Стандарти доступу до справедливого правосуддя у справах про державну зраду

Стандарти справедливого правосуддя встановленні в статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (ЄКПЛ), а також розкриті в практиці Європейського суду з прав людини. Російська Федерація денонсувала свій підпис під конвенцією ЄКПЛ 16.09.2022. Однак, увага до дотримання існуючих в міжнародній практиці стандартів справедливого правосуддя доречна, оскільки їх дотримання передбачено також IV Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни, ст. 5 якої визначає, що цивільні особи в разі судового переслідування не будуть позбавлятися своїх прав на справедливий і нормальний суд.

Відкритість і гласність судового розгляду

Як ЄКПЛ, так і російське законодавство допускають можливість судового розгляду в закритому режимі. «З міркувань національної безпеки» (ст. 6 ЄКПЛ) або у зв’язку з тим, що відкритість процесу «може призвести до розголошення державної або іншої охоронюваної законом таємниці» (ст.241 КПК РФ). При цьому російське законодавство синхронно з європейськими стандартами визнає, що «вирок суду або інше рішення, винесене за результатами судового розгляду, оголошується у відкритому судовому засіданні». В цілому, вважається, що публічний характер слухань захищає сторони від відправлення правосуддя без контролю з боку громадськості і таким чином відкритість — це один із засобів підтримки довіри до суду.

Абсолютно всі судові процеси у справах про державну зраду, що розглядаються в Криму, проходили в закритому режимі. Що, з огляду на кількість таких справ, можна розцінювати як ознаки зловживання правом суддів вводити обмеження. Однак, з формальної точки зору, це не порушення стандартів, а лише один з фактів, що характеризують загальну ситуацію.

У той же час оголошення вироків у закритому режимі є порушенням стандартів відкритості та гласності судочинства. Ще в 2021 році, у справі проти Івана Яцкіна «Кримський процес» зафіксував відмову суду в оголошенні вироку публічно. Далі протягом 2022-2024 років було здійснено 13 моніторингових візитів у дати передбачуваного оголошення вироків у інших справах про державну зраду і в усіх випадках у допуску до оголошення вироку було відмовлено.

Непрямим підтвердженням закритості судових процесів під час оголошення вироків є окремі результати, отримані за підсумками аналізу повідомлень у ЗМІ про терміни, винесені судами за «державну зраду». Зокрема, в ході такого аналізу було зроблено акцент на тому, хто став джерелом інформації, на яке посилалися російські ЗМІ, публікуючи свої повідомлення про судові вердикти.

З 466 зафіксованих інформаційних повідомлень про вироки, в 131 випадку журналісти посилалися на прес-службу суду, в 245 випадках на повідомлення органів прокуратури, в 69 – на інформацію з підрозділів ФСБ. До числа інших «ньюсмейкерів» можна віднести «співрозмовника» і «джерело в силових органах» (по одному випадку). Також у 15 публікаціях не було вказано джерело інформації (проте в 3 з них були ілюстрації прес-служб держорганів), ще в 6 випадках вказано, що інформація отримана з інших ЗМІ.

Інших джерел інформування про оголошене судове рішення, включаючи повідомлення від кореспондентів у залі суду, зафіксовано не було. Аналогічна ситуація з фото- та відеоконтентом із суду. З 17 процесів з фото- або відеозйомкою в залі суду в 15 випадках записи мають логотипи державних органів або згадки в медіа про те, що контент наданий цими органами. 

Іншим важливим аспектом порушення гласності судочинства у справах про державну зраду є тотальне обмеження в доступі до інформації про судовий процес. У всіх випадках на офіційних сайтах суду прихована інформація з персональними даними підсудних, немає відомостей про сторони у справі, а також про повний склад суду (у випадках, коли справи розглядає колегія). 

Також по всіх процесах про державну зраду відсутній доступ до вироків судів, хоча оприлюднення вступної та резолютивної частини рішень жодним чином не може призвести до розголошення державної або іншої охоронюваної законом таємниці. Судячи з усього, така практика є частиною більш широкої політики, суть якої зводиться до зниження можливостей для аналізу тенденцій, а також перешкоджання належному документуванню діянь з ознаками військових злочинів, у тому числі шляхом приховування прізвищ адвокатів, як потенційних свідків.  

Крім цього, зазначається, що щонайменше в 7 випадках (15%) на сайті суду не своєчасно розміщувалася інформація про оголошення вироку.

Незалежність і неупередженість суду

У статті 6 ЄКПЛ зазначається, що кожен має право на розгляд справи в розумний строк незалежним і неупередженим судом. Російський кримінально-процесуальний кодекс також фіксує, що «судді розглядають і вирішують кримінальні справи в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів, організацій, посадових осіб або громадян у діяльність суддів щодо здійснення правосуддя забороняється» (ст.8.1 КПК). А російський Кодекс суддівської етики декларує, що «об’єктивність і неупередженість судді є обов’язковими умовами належного здійснення правосуддя» (ст.9 КСЕ).

Згадана вище закритість судових процесів виключає можливість повноцінного аналізу як незалежності суддів, так і їх неупередженості під час розгляду справ про державну зраду. Водночас існує цілий ряд непрямих ознак, які дозволяють поставити під глибокий сумнів як відсутність впливу на суддів з боку ФСБ, так і особисту неупередженість у справах, пов’язаних із «державною зрадою».

Говорячи про ознаки залежності суддів, можна спиратися на результати спостереження у відкритих політично мотивованих процесах, де брали участь ті самі судді, які розглядають кримінальні справи за звинуваченнями в державній зраді.

Так, наприклад, суддя Алла Хіневич, на рахунку якої на момент складання звіту було 13 процесів щодо обвинувачень в державної зраді, раніше була головою колегії під час розгляду гучної справи щодо «організатора» енергоблокади Криму і кримськотатарського політика Ленура Іслямова. Під час судового слідства суд проігнорував повідомлення про побиття свідка обвинувачення і його відмову від показань, даних на етапі попереднього слідства, а також відмовив стороні захисту в можливості допитати іншого свідка обвинувачення і надати ряд своїх доказів. Диспропорція в часі на подання доказів була в 9 разів більшою у сторони обвинувачення – на це пішло 18 судових засідань, у той час як стороні захисту для цього судом було надано лише 2 засідання.

Членом судової колегії у кримінальній справі щодо Іслямова був суддя Сергій Погребняк, який на сьогоднішній день взяв участь у розгляді 7 справ за обвинуваченням у державній зраді. Цей суддя також брав участь у відомому політично мотивованому процесі, відомому як справа про «підрив газопроводу», спрямованому на арешт першого заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла. Під час цього процесу було зафіксовано 15 типів порушення стандартів права на справедливий суд, включаючи ігнорування заяв про тортури з боку 2 свідків обвинувачення, підказки під час допитів співробітників ФСБ, необґрунтоване зняття питань з боку захисту співробітникам ФСБ, ігнорування зухвалої поведінки свідків, які були співробітниками ФСБ.

Суддя Наталія Кулінська, на рахунку якої розгляд 2 справ про державну зраду, раніше була головуючою в політично мотивованому процесі проти журналістки і правозахисниці Ірини Данилович, яку викрали і катували співробітники ФСБ. Під час судового слідства зафіксовано щонайменше 8 порушень з ознаками залежності судді від інтересів сторони обвинувачення. Так, суддя проігнорувала встановлений факт дачі неправдивих показань одним зі свідків обвинувачення, відмовилася вжити заходів щодо двох свідків обвинувачення, (співробітників ФСБ), перервала допит свідка обвинувачення (співробітника ФСБ), проігнорувала протиправну відмову свідків обвинувачення відповідати на питання сторони захисту, а також відмовила в допиті 15 з 16 свідків захисту. Крім того, щонайменше в 5 із 7 засідань суддя багаторазово і необґрунтовано втручалася в хід допиту свідків або демонструвала емоційну нестриманість по відношенню до підсудної і сторони захисту.

Говорячи про відсутність неупередженості, варто згадати про висновки правозахисного проекту «Команда 29», які за підсумками аналізу попереднього досвіду російських судів у справах про державну зраду дійшли висновків про те, що існує пряма залежність змісту кримінальних справ від політичного контексту (велика кількість звинувачень у роботі на грузинські спецслужби в період війни в Грузії, зростання кримінальних справ за співпрацю з українською розвідкою після початку війни в Україні). До таких же висновків приходить проект «Холод», аналізуючи дані за період 2022-2023 років: «тенденція силовиків порушувати кримінальні справи суворо відповідно до зовнішньої політики країни не змінилася. Після вторгнення в Україну «державні зрадники» і «шпигуни», за версією слідства, здійснюють свої дії практично тільки «на користь» України – 59 осіб; крім цього, 3 особи – на користь Китаю, 2 – на користь США, і по одній – на користь Великої Британії та Німеччини».  

На тимчасово окупованій території Криму, згідно з оприлюдненими даними, з 44 вироків, про які доступні мінімальні подробиці пред’явлених звинувачень, 38 пов’язані з нібито роботою на українські спецслужби. Частка «українських» справ в загальній кількості переслідувань виглядає так:

При цьому особливо звертає на себе увагу той факт, що з 23 встановлених «Кримським процесом» підсудних – щонайменше 7 мали абсолютно очевидну і не приховану проукраїнську позицію або родинні зв’язки в Україні, що, в умовах відсутності контролю за судовим процесом, могло послужити визначальною ознакою для звинувачення в «державній зраді» . 

Крім того, явний або уявний зв’язок обвинувачених з Україною міг служити додатковим фактором, що впливає на неупередженість суддів при розгляді справ про «державну зраду», оскільки більшість з них самі є підозрюваними або заочно засудженими за державну зраду в Україні у зв’язку з порушенням своєї присяги судді. 

Так, у 2023 році  Солом’янський районний суд Києва оголосив вирок колишній судді Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим, яка після початку окупації півострова перейшла на службу до окупантів. Алла Хиневич визнана винною в державній зраді і засуджена до 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна. 

Інші судді «Верховного суду Криму», залучені до роботи зі справами за звинуваченням у «державній зраді» – Віктор Скляров, Сергій Погребняк і Наталія Кулінська поки не засуджені, проте стосовно них відкрито кримінальні справи за звинуваченням у державній зраді. Стосовно судді Кулінської СБУ також висунула підозру у справі про колабораційну діяльність. 

Рівність сторін

Зазначена раніше закритість судових процесів виключає можливість повноцінного аналізу дотримання права на захист і принципу рівності сторін під час розгляду справ про державну зраду.

З огляду на високу ймовірність заангажованості та залежності суддів, сторона захисту могла зазнавати труднощів у поданні доказів. На це вказує згаданий вище досвід цих суддів під час розгляду інших політично мотивованих справ, під час розгляду яких фіксувалися численні та грубі порушення щодо сторони захисту, особливо в частині подання доказів.

Крім цього, слід звернути увагу, що в 11 випадках підсудні під час судового слідства утримувалися в боксах-акваріумах, конструкція яких могла перешкоджати нормальному спілкуванню між адвокатом і його підзахисним, в тому числі порушувати конфіденційність спілкування.

Крім цього, слід звернути увагу, що в 11 випадках підсудні під час судового слідства утримувалися в боксах-акваріумах, конструкція яких могла перешкоджати нормальному спілкуванню між адвокатом і його підзахисним, в тому числі порушувати конфіденційність спілкування.

Також є кілька неформальних свідчень від осіб, причетних до розгляду такого роду справ, про те, що судді, зловживаючи відсутністю публічності та аудіопротоколювання ходу засідання, а також тим, що сторони дають підписку про нерозголошення, дозволяли собі зухвалу поведінку, включаючи нецензурну лайку та погрози на адресу представників захисту.

Крім того, щонайменше в 9 випадках за звинуваченнями в «державній зраді» розгляди проходили в заочній формі. У зв’язку із закритістю цих процесів відсутня можливість дати точну оцінку прихильності суду до виконання таких вимог, як повідомлення підсудного зрозумілою йому мовою про характер і підставу пред’явленого йому звинувачення. З огляду на відсутність поштового зв’язку між Україною та РФ, а також відсутність ознак публічного повідомлення про обвинувачення, виконання цього стандарту в усіх заочних розглядах поставлено під сумнів.

У зв’язку з перерахованими вище труднощами щодо повідомлення обвинувачених про заочний розгляд стосовно них кримінальних справ, викликає обґрунтовані сумніви також наявність можливостей підсудних реалізувати право захищати себе особисто або через обраного ним самого захисника, допитувати свідків, які свідчать проти нього, або мати право на те, щоб ці свідки були допитані, та мати право на виклик і допит свідків на його користь.

Презумпція невинуватості

«Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення вважається невинуватим, доки його винуватість не буде встановлена в законному порядку», — гласить стаття 6 Європейської конвенції про право на справедливе правосуддя. Російський кримінально-процесуальний кодекс уточнює, що винність встановлюється тільки рішенням суду, що набрало чинності.

Закритість судових процесів у справах про державну зраду виключає можливість дати оцінку поведінці суддів під час процесу і впевнено виключити підозри, що під час судового слідства судді не продемонстрували ставлення до обвинуваченого як до вже винної особи.

Незважаючи на відсутність єдиної думки про порушення презумпції невинуватості в ситуаціях поміщення підсудного в клітку або бокс-акваріум, зазначимо, що в 11 випадках вдалося

встановити перебування підсудних у боксах-акваріумах, щонайменше в 7 випадках підсудних під час суду утримували в клітці. Утримання в клітці Європейським судом розцінюється як порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини в частині принижуючого гідність поводження.

Окремо слід підкреслити нестриману кампанію в пресі, особливості та закономірності якої представлені в третьому блоці дослідження. Тут лише зазначимо, що в значній кількості фіксувалися повідомлення, в яких стверджувалося про винність особи до набрання вироком законної сили. При цьому більшість ЗМІ, включаючи великі російські видання, у своїх публікаціях не вказували на ту обставину, що рішення суду не набрало чинності.

Особливості розгляду апеляційних скарг на вироки за статтею про державну зраду

Згідно із змістом статей 64 і 66 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, у ситуаціях, коли створюється загроза підтримання нормального управління територією та забезпечення безпеки особового складу і майна окупаційних військ, країна-окупант може вводити кримінальну відповідальність за порушення введених нею для цивільного населення окупованих територій норм і постанов. Однак, навіть якщо трактувати статтю кримінального кодексу про державну зраду як окреме розпорядження для цивільного населення окупованих територій, то і в цьому випадку країна-окупант зобов’язана належним чином створити неполітичні військові суди на окупованій території, а також забезпечити переважний розгляд справ в апеляційній інстанції також на окупованій території.

З 2018 року порядок розгляду апеляційних скарг, поданих на вироки про державну зраду, передбачає судовий розгляд в окремих, так званих, «апеляційних судах». Щодо мешканців Криму, згідно з встановленою територіальною підсудністю, апеляційні скарги направляються до Третього апеляційного суду, який розташований у місті Сочі, Краснодарського краю. Таким чином, норма ст. 66 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни про переважний розгляд справ в апеляційній інстанції на окупованій території — повністю ігнорується.

З 47 вироків про державну зраду, що були винесені на час підготовки дослідження, 37 були оскаржені в Третій апеляційний суд. У 23 випадках (62%) за підсумками розгляду скарг суд виносив постанову про залишення вироку першої інстанції без змін, в 11 випадках частково змінював зміст вироку (змін термінів покарання не встановлено), в одному випадку — скасував вирок і виніс новий (теж обвинувальний), а в двох — припинив розгляд без винесення рішення щодо вироку. Жодного разу не було зафіксовано рішення про повернення справи для нового розгляду, про повернення органу, який склав обвинувальний висновок, або про виправдання засудженого.

Серед інших особливостей апеляційного оскарження — слід зазначити закритість судових процесів, відсутність публічної інформації про прізвища підсудних і сторін на сайті судового органу, а також факти несвоєчасного повідомлення про дату і місце розгляду апеляційної скарги, що знижувало можливості присутності слухачів на етапі оголошення рішення суду.

Особливості інформаційного висвітлення судових процесів

У дослідженні «Відмова у праві на справедливий суд як міжнародний злочин під час війни Росії проти України: контекст, практика, право і перспективи» зазначається, що роль ЗМІ в Росії виходить далеко за межі їх традиційної функції інформування громадськості. Вони діють як керований інструмент у ширшій державній стратегії судового переслідування, поширюючи наративи, що підривають презумпцію невинуватості та виправдовують каральні дії проти незгодних або тих, хто сприймається владою РФ як потенційна загроза, зокрема загроза встановленню окупаційного режиму та розгортанню агресії проти України.

Розвиваючи цю тезу на прикладі процесів, включених в це дослідження, можемо констатувати, що дане твердження абсолютно застосовне до інформаційної політики щодо висвітлення справ про «державну зраду». Більш того, при проведенні контент-аналізу добре проявляються ключові учасники, акценти і базові «ньюсмейкери» російських медіа. 

Одним із прикладів є висвітлення судового процесу за звинуваченням у державній зраді мешканця Севастополя Євгена Петрушина. Про те, що справа надійшла до суду або про те, що йому винесено вирок, не повідомило жодне ЗМІ (ймовірно, не маючи доступу до такої інформації). Однак через півроку про те, що цей вирок набрав законної сили, написало щонайменше 25 видань, починаючи від загальноросійських телекомпаній і закінчуючи сайтом «Гід Севастополя». При цьому всі вони посилалися на повідомлення Центру громадських зв’язків ФСБ. 

Окремо звертає на себе увагу практика багаторазового розміщення інформації про один і той же вирок з незначним інтервалом на сайті одного і того ж ЗМІ або на дочірніх ресурсах. Наприклад, газета «Комсомольская правда» розмістила публікацію про вирок для Оксани Синеджук на своєму основному сайті і з інтервалом в одну хвилину — на сайті регіонального філіалу в Севастополі. 

А популярний в Криму агрегатор новин BezFormata після оголошення вироку Ніні Тимошенко видав у своїй стрічці не менше 4 різних новин про це — три з них протягом 32 хвилин і через кілька годин — ще одну. 

Яскравою особливістю, яка привертає увагу під час контент-аналізу публікацій, є акцент на зв’язках з Україною. З 39 умовно «українських» справ, висвітлюваних у пресі, тільки в 3 на рівні заголовків жодного разу не зустрічається акцент на зв’язках з Україною. У всіх інших випадках, так чи інакше, був зроблений акцент на співпраці з українськими спецслужбами або інших зв’язках з Україною. Наприклад, в заголовках використовуються фрази «працював на Київ», «за передачу Україні», «українського шпигуна», «за зраду на користь ЗСУ», «агент СБУ» тощо.

Крім того, слід зазначити, що досить часто в тексті, а іноді і в заголовках, не був витриманий нейтральний тон, події подавалися у виразах, що мають негативну або образливу конотацію. Такий підхід, ймовірно, використовується пропагандою для формування до підсудних вкрай негативного ставлення з боку суспільства і, як результат, схвального сприйняття обвинувальних рішень суду. Наприклад, «Зрадив Батьківщину і вступив до ЗСУ», «Проміняв Батьківщину на похвалу Зеленського», «Крупний агент СБУ отримав суворий вирок», «пособник українських бойовиків» тощо.

При цьому слід враховувати масштабність і системність роботи російських ЗМІ з висвітлення цього типу процесів. Так, наприклад, російське державне інформаційне агентство ТАСС із 44 справ, які тією чи іншою мірою висвітлювалися в медіа, опублікувало щонайменше 32 новини про вироки в Криму і Севастополі, що становить понад 72% випадків. Державне інформаційне агентство «Россия сегодня» — щонайменше 22 матеріали на основному сайті, з дублюванням більшості з них на дочірньому сайті «РИА-Крым». 

І хоча формально багато ЗМІ в Росії є приватними і нібито незалежними, вони тісно пов’язані з владою РФ через право власності або регуляторну залежність. Такі платформи, як «Известия» (власник — «Газпром-медіа»), «Ведомости» (кінцевий власник — “Роснефть”) і «Коммерсант» (кінцевий власник — олігарх Алішер Усманов) є яскравими прикладами. Їхнє висвітлення часто дублює повідомлення державних ЗМІ, але з виглядом редакційної незалежності, щоб звернутися до ширшої аудиторії, забезпечуючи донесення повідомлень держави до різних демографічних груп аудиторії без відвертого державного брендингу.

Загалом, охоплення вироків про державну зраду в Криму і Севастополю великими російськими медіа виглядає таким чином:

Така інтенсивна інформаційна підтримка не виглядає виправданою суспільним запитом і часто не несе якоїсь дійсно значущої інформації. Здебільшого інформаційні повідомлення являють собою 2-3 абзаци, в яких представлено мінімум відомостей про вирок і про обставини, що ставлять у провину підсудному, ім’я якого часто не розкривається.

Системність, з якою великі російські видання публікують рутинну, малозмістовну, навіть на регіональному рівні, інформацію, може вказувати на суворе слідування редакціями загальній політиці з інформаційного супроводу та виправдання репресій. 

Висновки:

1) Окупаційна влада різко наростила практику судових процесів за звинуваченнями в державній зраді після тестового етапу, що тривав з 2021 по 2023 роки. Поточна кількість процесів вказує на продовження зростання кількості переслідувань.

2) Стандарти доступу до справедливого правосуддя у справах за звинуваченнями у державній зраді системно порушуються. Процеси та оголошення вироків відбуваються в закритому режимі, за участю суддів, у яких сформувалася репутація залежних і упереджених осіб, а також в умовах негативної інформаційної кампанії з боку місцевих ЗМІ.

3) Порядок оскарження вироків не враховує вимоги міжнародного гуманітарного права та не гарантує засудженим у справах про державну зраду з окупованих територій право на доступ до справедливого суду.

4) Інформаційне висвітлення справ про державну зраду в місцевих медіа повністю керується силовими структурами (більшою мірою органами прокуратури), кількість публікацій не виглядає виправданою з точки зору суспільного запиту, до того ж часто повідомлення не містять повної або якоїсь справді значущої інформації. У більшості випадків подача матеріалу не є нейтральною, а націлена на формування негативного ставлення до України та людей, які її підтримують.