Вступ

За 10 місяців 2025 року російські судові органи прийняли до розгляду не менше 77 справ за звинуваченням у статтях терористичного спрямування щодо жителів Криму та новоокупованих територій Херсонської та Запорізької областей. До повномасштабного російського вторгнення в цих регіонах не відзначалося високого рівня терористичних загроз, що робить кількість переслідувань ще більш аномальною.

Для пояснення цього явища було висунуто 3 гіпотези:

1. місцеві жителі чинять активний опір окупації у формі реальних терористичних актів та інших злочинів терористичного спрямування;
2. звинувачення у злочинах терористичного спрямування дозволяють криміналізувати кейси українських військовополонених, що є частиною більш широкої політики виправдання збройної агресії проти України у вигляді боротьби з тероризмом;
3. під виглядом боротьби зі злочинами терористичного спрямування окупаційні влади маскують незаконні репресії щодо мирного населення для легалізації силових методів контролю над захопленими регіонами;

Не виключено, що все перераховане є елементами загальної стратегії з управління захопленими територіями і таким чином, мета дослідження полягає у вивченні особливостей застосування окупаційною владою антитерористичного законодавства до жителів окупованих територій.

Актуальність досліджуваної проблеми та пов’язаних з нею процесів полягає в масовому характері переслідувань і надзвичайно важких наслідках у вигляді кримінального покарання аж до довічного ув’язнення. Крім того, кримінальні процеси за злочини терористичного спрямування є лише частиною широкого спектру судових форм переслідування на новоокупованих територіях, які на сьогоднішній день в достатній мірі не вивчені.

Завданнями дослідження є:

1) збір масиву інформації про кримінальні процеси терористичного спрямування в рамках, визначених дослідженням;

2) складання індикаторів для визначення мотиву переслідування і доказовості вини;

3) аналіз кейсів за складеними індикаторами та порівняльний аналіз для визначення частки кожного з мотивів у загальній тенденції кримінального переслідування за злочини терористичної спрямованості;

Географія та часові рамки:

Об’єктами основного дослідження є судові процеси щодо мешканців окупованого Криму, а також новоокупованих територій Запорізької та Херсонської областей України або затриманих росіянами на цій території осіб. Часові рамки дослідження охоплюють лише судові процеси, вирок першої інстанції за якими був оголошений у період з 1.01.25 по 31.10.25.

Не досліджувались:

Релігійні переслідування за звинуваченнями у створенні або членстві в терористичної організації, що є поширеним трендом в окупованому Криму, але має окрему природу походження і відмінний інструментарій для досліджень.

Хід дослідження:

Для вирішення першого завдання було використано відкритий пошук за даними про судові процеси в Південному окружному військовому суді (ПОВС), юрисдикція якого з 2017 року була поширена на Крим, а з 2022 року — на Херсонську та Запорізьку області. При цьому пошук стосувався всього переліку статей у спектрі від 205 до 205.5 та статті  361 «Акт міжнародного тероризму» та тих осіб, інформація про яких не була прихована в картках справи.

Загалом за період з 1 січня по 1 листопада 2025 року в ЮОВС було завершено розгляд 397 кримінальних справ терористичного спрямування, серед яких шляхом додаткової верифікації вдалося ідентифікувати 77 осіб, які проживали або були затримані на окупованих територіях Криму, Херсонщини та Запорізької області.

Виконання другого завдання було пов’язане з виділенням індикаторів для визначення мотивів переслідування жителів на окупованих територіях. Для визначення критеріїв, що дозволяють виділити ряд індикаторів злочинів терористичного спрямування, використовувалися терміни, визначення і поняття Шанхайської конвенції про боротьбу з тероризмом, Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, Постанова Пленуму Верховного суду РФ від 9 лютого 2012 р. № 1 (далі Пленум), Кримінального кодексу РФ (КК РФ), а також положення III Женевської конвенції та IV Женевської конвенції (для диференціації дій щодо захисту країни під час збройного конфлікту від випадків вчинення злочинів терористичного спрямування).

На підставі перерахованих вище нормативних актів до числа індикаторів, що вказують на мотив переслідування жителів окупованих територій за звинуваченнями у злочинах терористичного спрямування, слід віднести:

1. За наявності факту злочину терористичного спрямування:

1.1) чи є обвинувачений у скоєнні злочину терористичного терористичної спрямованості цивільною особою (ст.4 IV Женевської конвенції) або комбатантом і учасником збройного конфлікту (ст. 4 III Женевської конвенції).

1.2) на кого були спрямовані дії з ознаками терористичного характеру — на комбатантів або осіб, які не беруть активної участі у військових діях (ст.1 Шанхайської конвенції);

1.3) у разі спрямованості дій на осіб, які не беруть активної участі у військових діях (цивільні об’єкти), наявність перевірених доказів, що метою дій з ознаками терористичного характеру було залякування населення, порушення громадської безпеки або вплив на органи влади для спонукання до дій/бездіяльності (ст.1 Шанхайської конвенції);

2. При звинуваченнях у плануванні (організації) злочину терористичного спрямування:

2.1) наявність перевірених доказів про цілеспрямоване збирання інформації для здійснення злочину терористичного спрямування (ст.30 КК РФ)

2.2) наявність перевірених доказів про матеріально-технічну підготовку для здійснення злочину терористичного спрямування (ст. 30 КК РФ)

3. При звинуваченнях у фінансуванні злочину терористичного спрямування:

3.1) наявність перевірених доказів фінансування дій, спрямованих проти осіб, які не беруть активної участі у військових діях (ст. 1 Шанхайської конвенції);

3.2.1) чи відноситься профінансований вид терористичних дій до вичерпного переліку (відповідно до ст. 2 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму);

3.2.2) наявність перевірених доказів фінансування дій, спрямованих на залякування населення, порушення громадської безпеки тощо (відповідно до ст. 2 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму);

4. При звинуваченнях в організації терористичного угруповання:

4.1) наявність перевірених доказів стійкості групи — часу існування, зв’язків між учасниками (п.6 Постанови Пленуму);

4.2) наявність перевірених доказів про мету, пов’язану із здійсненням терористичної діяльності (п. 22 Постанови Пленуму)

4.3) наявність перевірених доказів про розподіл ролей у спільноті (п. 6 Постанови Пленуму).

5. При звинуваченні в проходженні навчання для вчинення злочину терористичного спрямування:

5.1) наявність перевірених доказів навчання обвинувачених правилам поводження зі зброєю, боєприпасами, вибуховими пристроями тощо (п. 22.1 Постанови Пленуму);

5.2) наявність перевірених доказів проведення з обвинуваченими відповідних інструктажів, тренувань, стрільб, навчань (п.15 Постанови Пленуму).

6. При звинуваченнях у пропаганді (виправданні) тероризму:

6.1.1) наявність публікацій з ознаками спонукання до здійснення терористичної діяльності (п.18 Постанови Пленуму);

6.1.2) наявність публікацій з ознаками визнання ідеології та практики тероризму правильними, такими, що потребують підтримки та наслідування (примітка 1 до статті 205.2 КК РФ);

7. При звинуваченні у сприянні злочинам терористичного характеру:

7.1) встановлення конкретного способу сприяння злочинам терористичного характеру (стаття 205.1 КК РФ)

7.2.1) наявність перевірених доказів впливу, спрямованого на залучення до вчинення злочинів терористичного характеру (п.14 Постанови Пленуму);

7.2.2) наявність перевірених доказів умисного сприяння вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням інформації, засобів або знарядь вчинення злочину або усуненням перешкод до його вчинення (примітка 1.1 до статті 205.1 КК РФ);

При цьому під терміном «перевірені докази» розглядалися:

а) опубліковані вироки суду;

б) публічні показання свідків і підсудних, пов’язані з обставинами, що мають значення в якості індикаторів;

в) доступні для аналізу відеозаписи або інші докази, природа походження яких виключає можливості фабрикації стороною обвинувачення.

Окремо слід зазначити, що в кейсах, де стосовно підсудних були зафіксовані факти насильницького зникнення, утримання в ізоляції без правового статусу, тортури — публічні свідчення підсудних виключалися з числа «перевірених доказів» через необмежені можливості впливу на волю підсудних з метою самозвинувачення.

Таким чином, сортування всіх розглянутих в ЮОВС кримінальних справ терористичної спрямованості щодо жителів окупованих територій Криму, Херсонської та Запорізької областей було організовано в такому порядку:

1 етап – перевірка інформації про те, чи є фігурант кримінального переслідування військовополоненим у розумінні ст. 4 III Женевської конвенції. Усі українські військовополонені в рамках цього дослідження розглядаються як окрема група, яку переслідують з метою криміналізації опору українських збройних сил і виправдання російської збройної агресії. Докази та аргументація на користь такого твердження детально представлені у спільній дослідницькій роботі «Відмова у праві на справедливий суд як міжнародний злочин під час війни Росії проти України: контекст, практика, право та перспективи» і в цьому зв’язку не є предметом для детального вивчення в рамках даного дослідження.

2 етап – виділення кримінальних справ, в яких об’єктом злочину терористичної спрямованості є російські військовослужбовці або об’єкти, що використовуються у військових діях. Це відповідає нормам Шанхайської конвенції, яка не включає в поняття «тероризм» діяння щодо комбатантів в умовах збройного конфлікту. А ст. 51 Статуту ООН прямо називає право на колективну оборону «невід’ємним» для членів організації, які зазнали збройного нападу. Дії проти представників збройних сил сторони, що напала, є реалізацією права на індивідуальну та колективну самооборону, а відповідно, не підпадають під загальноприйняті поняття про злочини терористичного спрямування.

3 етап — виділення кримінальних справ, які за описом не підпадають під визначення терористичної діяльності в значенні Шанхайської конвенції: пропаганда або виправдання тероризму, проходження навчання з метою терористичної діяльності, організація або участь у терористичному співтоваристві. Не заперечуючи право кожної держави на самостійну політику в питаннях протидії тероризму, ми вважали за необхідне все ж відокремити застосовні тільки в російських правових реаліях діяння з ознаками злочину терористичної спрямованості від діянь, які можуть бути безперечно визнані терористичними на міжнародному рівні. У той же час ця категорія справ проходила обробку на наявність зазначених вище індикаторів, що вказують на ознаки злочину терористичної спрямованості.

4 етап — кримінальні справи, що залишилися після перших трьох фільтрів, мали ознаки терористичної діяльності в розумінні Шанхайської конвенції. Вони також піддавалися аналізу на наявність зазначених вище індикаторів, що вказують на ознаки злочину терористичного спрямування, для того, щоб оцінити, наскільки обґрунтованими виглядають обвинувальні вироки російських судових органів у цій сфері.

Загалом структура переслідувань за 10 місяців 2025 року щодо мешканців окупованого Криму, Запорізької та Херсонської областей за статтями терористичного спрямування виглядає таким чином:

З представленої діаграми видно, що в 19 випадках судове переслідування за звинуваченнями у злочинах терористичного спрямування стосувалося військовополонених або заочних вироків щодо українських військовослужбовців (1 кейс). Як уже зазначалося вище, цей тип переслідувань детально описано у спільному дослідженні «Відмова у праві на справедливий суд як міжнародний злочин під час війни Росії проти України: контекст, практика, право і перспективи”, де аргументовано доведено, що такі переслідування мають, як правило, лише формальний привід (визнання низки формувань збройних сил України терористичними організаціями) і націлені на виправдання військової агресії проти України.

Також у 14 випадках встановлено, що плани або реальні діяння з ознаками злочинів терористичної спрямованості мали на меті вбивство або заподіяння тяжкої шкоди російським військовослужбовцям (наприклад, справа проти Надії Грекової), а також шкоди військовій техніці (наприклад, справа проти Сергія Кучеренка) або об’єктам, що використовуються у військових діях (наприклад, справа проти Максима Тимофєєва). Як уже зазначалося вище, ці дії не підпадають під загальноприйняте визначення злочинів терористичного спрямування і їх слід розцінювати виключно як реалізацію права на індивідуальну або колективну самооборону від збройного вторгнення.

Ще в 14 випадках було встановлено, що звинувачення стосуються жителів окупованих територій у пропаганді або виправданні тероризму, які не належать до переліку діянь, що оцінюються як терористичні Шанхайською конвенцією. При цьому слід зазначити, що ще низка аналогічних злочинів, не передбачених цією конвенцією – навчання з метою терористичної діяльності, як, наприклад, у справі проти Сергія Солодкого або членство в терористичному угрупованні, як, наприклад, у справі проти Дмитра Адаменока – також мали місце в судовій практиці ЮОВС за досліджуваний період, але були складовою частиною звинувачень за іншими категоріями терористичних злочинів і не враховувалися окремо.

Аналізуючи цей тип переслідувань, було зафіксовано, що у відкритому доступі немає жодного вироку за звинуваченням у пропаганді або виправданні тероризму, що виключає можливість повноцінної перевірки справжніх обставин у таких справах. Предметом аналізу могли б бути публікації переслідуваних осіб на наявність ознак спонукання до здійснення терористичної діяльності або визнання ідеології та практики тероризму правильними, такими, що потребують підтримки та наслідування.

Відзначалися окремі випадки, коли в публічному просторі представники окупаційних силових структур частково розкривали суть висунутих звинувачень, як, наприклад, у справі проти Віталія Машкаринця, який нібито «у коментарях виправдовував обстріли з боку збройних формувань України цивільних об’єктів і і населення Російської Федерації”. Однак, інтерпретації висловлювань стороною переслідування виключають можливість достовірно встановити, чи було висловлювання:

а) позитивною оцінкою;

б) спонукальним (таким, що потребує підтримки та наслідування);

в) не пов’язаним з аналізом причин або оцінкою історичних подій.

Таким чином, у всіх випадках переслідувань цього типу відсутні переконливі докази того, що судом було дотримано баланс між свободою вираження думки та її обмеженням в інтересах громадської безпеки.

Лише 39% із загального масиву судових переслідувань за підсумками аналізу мали у фабулі звинувачення ознаки злочинів терористичного спрямування в розумінні Шанхайської конвенції. При більш детальному розгляді даної категорії справ, було виділено 3 основних типи переслідувань:

1. За реальні події, спрямовані проти осіб, які не беруть активної участі у військових діях в ситуації збройного конфлікту або з метою залякати населення/порушити громадську безпеку; 
2. За планування подібних подій, які були запобігані;
3. За фінансування терористичних угруповань.

В цілому, розподіл за типами в даній категорії виглядав таким чином:

У представленій діаграмі звертає на себе увагу висока частка звинувачень у злочинах терористичного спрямування на етапі планування. Майже ⅔ від усіх переслідувань цього типу — нібито запобігання терористичним актам, що, безумовно, є показовим у світлі однієї з висунутих на початку дослідження гіпотез про те, що під виглядом боротьби зі злочинами терористичного спрямування окупаційні влади маскують незаконні репресії щодо мирного населення для легалізації силових методів контролю над захопленими регіонами.

Кожен з кейсів був підданий ретельному аналізу на наявність індикаторів, що дозволяють отримати уявлення про те, чи є в цих випадках ознаки злочину терористичної спрямованості в розумінні Шанхайської конвенції. І перше, що було відзначено, – тотальна відсутність у відкритому доступі вироків суду за цим типом справ. При цьому вироки суду в таких випадках є одним з ключових джерел верифікації обґрунтованості та законності звинувачень.

Переходячи до детального розбору цієї групи справ, почнемо з фінансування тероризму, яке стало основою звинувачення проти Станіслава Руденка та Владислава Бугаря. Перший був засуджений за фінансування полку «Азов», який у російському правовому полі визнаний терористичною організацією, другий – за фінансування неназваної української воєнізованої націоналістичної організації.

Відсутність підстав вважати «Азов» терористичною організацією у зв’язку з тим, що підрозділ є частиною української армії, а також у зв’язку з низкою процесуальних порушень порядку визнання організації терористичною детально представлено правозахисною організацією «Меморіал» в обґрунтуванні політичного характеру переслідувань Станіслава Руденка.

Додатково в рамках дослідження було відзначено повну відсутність інформації про наявність в обох справах відомостей, що вказують на цілі фінансування, що є першочерговим для визначення того, чи є підстави розцінювати ці діяння з точки зору фінансування тероризму (у розумінні конвенції про заборону фінансування тероризму). Згідно з логікою цього документа, суд мав встановити, що матеріальна або інша допомога була спрямована саме на діяння проти осіб, які не беруть активної участі у військових діях в ситуації збройного конфлікту, або з метою залякати населення/порушити громадську безпеку. Однак у відкритому доступі відсутні докази того, що суд дотримувався цієї послідовності.

Зокрема, щодо Бугаря, за даними прес-служби ФСБ, суд встановив, що «у січні поточного року Бугарь, перебуваючи на території Запорізької області, за допомогою банківського онлайн-сервісу неодноразово переказував кошти на банківські рахунки однієї з українських воєнізованих націоналістичних організацій». Ніяких відомостей, що вказують на реальні ознаки злочину «фінансування тероризму», в даному повідомленні не вбачається.

З 9 засуджених за звинуваченнями в причетності до реальних подій з ознаками терористичних актів, у 3 випадках обвинувачені стали жертвами насильницького зникнення з тривалим утриманням в повній ізоляції (як, наприклад, у справі проти Владислава Гершона), ще в 4 випадках повідомляли про тортури (як, наприклад, у справі проти сім’ї мелітопольців) і ще в 1 випадку відзначалася дивна поведінка підсудного з ознаками самозвинувачення (справа проти Владислава Литвиненка).

Варто підкреслити, що представники окупаційної влади та пропагандистські ЗМІ у всіх проаналізованих випадках детально представили фабулу обвинувачення, в якій вбачаються діяння з ознаками терористичної спрямованості, проте в обставинах широкого застосування тортур і викрадень, з урахуванням відсутності опублікованих вироків, публічних даних про показання свідків, інших доказів, а також встановленої емпіричним шляхом спостерігачами «Кримського процесу» закритості одного з формально відкритих засідань такого типу, не представляється можливим достовірно переконатися в тому, що судом дійсно було встановлено націленість злочину на залякування населення, порушення громадської безпеки або вплив на органи влади для спонукання до дій/бездіяльності, як того вимагає не тільки Шанхайська конвенція, але і пункт 1 згаданої вище Постанови Пленуму Верховного суду РФ.

Найбільша кількість звинувачень (19 кейсів) припала на планування терористичних актів щодо представників військово-цивільних адміністрацій на окупованих територіях або об’єкти транспортної/комунальної інфраструктури, які використовуються не тільки у військових, але й у цивільних цілях. При цьому в 2 випадках зазначається, що затриманню передувало насильницьке зникнення з тривалим утриманням в ізоляції. Ще в 5 випадках зафіксовані згадки про застосування до підозрюваних тортур.

Така масовість практики незаконних і неприпустимих методів розслідування злочинів терористичного спрямування ставить під сумнів достовірність зізнань обвинувачених у якихось діяннях, навіть у тих випадках, коли відомостей про тортури або викрадення не було зафіксовано в рамках дослідження. Крім того, з переліку переконливих доказів, що підлягають аналізу, в рамках дослідження доводиться виключити всі вироки суду, оскільки жоден з них не був представлений у відкритому доступі.

Серед доступних для верифікації доказів були відвідування судових засідань і доступні для аналізу відеозаписи або інші докази, природа походження яких виключає можливість фабрикації стороною обвинувачення.

Досить показовою є справа щодо п’яти мешканців Мелітополя, яких звинуватили у створенні терористичного угруповання та підготовці вибуху біля пункту роздачі гуманітарної допомоги. За даними журналістів «Медіазони», в листуванні, яке стало основним доказом звинувачення, не було обговорень терактів: в основному йшлося про пересування російських військ і побутові проблеми. Наприкінці жовтня 2024 року відкритий судовий процес закрили для слухачів. У прес-службі суду тоді повідомили, що про це попросив прокурор у зв’язку з «дослідженням доказів, які не повинні стати надбанням громадськості» – листування підсудних і технічних деталей виготовлення саморобного вибухового пристрою. Таким чином, спостерігаються свідомі дії сторони обвинувачення, спрямовані на приховування обставин, які могли б підтвердити або спростувати ознаки підготовки до злочину терористичного спрямування.

В іншій справі, пов’язаній з підготовкою замаху на високопоставленого представника окупаційної адміністрації, спостерігачі «Кримського процесу» відзначили, що суд навмисно знімав питання захисту до одного з «учасників спільноти», який уклав досудову угоду. Судом знімалися саме ті питання, відповіді на які могли б стати індикаторами підготовки до вчинення терористичного акту.

Ще в одній справі, пов’язаній із звинуваченнями в намірах вчинити підпал об’єкта цивільного призначення, за якою спостерігали представники «Кримського процесу», суд оголосив, що на засідання будуть допущені тільки родичі, що суперечить принципам відкритості та гласності судочинства навіть на рівні російського законодавства.

Таким чином, в окремих випадках фіксується, що судді ЮОВС демонстрували особисту незацікавленість у тому, щоб докази сторони обвинувачення були публічними і детально дослідженими в судовому процесі. Така поведінка може пояснюватися слабкістю доказової бази сторони обвинувачення і загальною політикою залежності судів від силових структур.

Аналізуючи наявність відеоматеріалів, які могли б служити доказами при розслідуванні планування вчинення терористичних дій, було відзначено, що в 7 випадках повідомлення про затриманих підозрюваних супроводжувалися відеофайлами різної тривалості. Однак, у жодному випадку ці відеофайли не є інформативними з точки зору доказовості планування терористичного акту – ні відомостей про цілеспрямоване збирання інформації, ні про матеріально-технічну підготовку з відеофайлів почерпнути неможливо.

При цьому найбільший дослідницький інтерес представляє кейс проти Олексія Попадейкіна, якого звинуватили в плануванні замаху на мера курортного селища Кирилівка в Запорізькій області. У спеціальному репортажі для одного з російських каналів, за очевидного сприяння ФСБ, представлені різні кадри, в тому числі пов’язані з оперативним стеженням за одним з учасників спільноти. За кадром стверджується, що всі фігуранти (включаючи Олексія Попадейкіна) перебували під постійним наглядом, проте відео, що підтверджує причетність Попадейкіна до матеріально-технічної підготовки замаху, опубліковано не було.

Не менше здивування викликають і кадри «затримання» кримчанина Костянтина Горпінченка, згодом засудженого за наміри підпалити релейні шафи на залізниці під Севастополем. На представленому співробітниками ФСБ відео тільки видно, як якийсь чоловік мовчки сидить на землі, поруч з ним кілька пивних пляшок, в яких нібито знаходиться запальна суміш. Ніяких деталей, які б дозволили усунути сумніви щодо постановочного характеру цих зйомок, не знайдено.

Ще в одному випадку співробітники ФСБ в якості «доказів» представили відео руки (схожої на руку Аліни Грек) із закадровим голосом, який повідомляє, що в цій пляшці запальна суміш. На наступному відео схожа пляшка горить у траві. Ніяких вказівок на те, що засуджена дійсно здійснювала приготування до підпалу релейних шаф, не представлено.

У чотирьох інших випадках були опубліковані відеофайли із затриманнями підозрюваних та/або їхніми зізнавальними показаннями, до яких, з огляду на поширену практику викрадень і тортур, слід ставитися критично. Самі по собі ці файли не містять жодної інформації, яка б підтверджувала підготовку злочинів терористичного спрямування.

Висновки:

До особливостей судочинства в ЮОВС за статтями про терористичну спрямованість щодо жителів окупованих Криму, Запорізької та Херсонської областей у 2025 році слід віднести наступне:

1. Значна (близько 43%) частина справ за звинуваченнями у злочинах терористичного спрямування не мають нічого спільного з загальноприйнятим і міжнародним поняттям терористичних діянь. Спотворене тлумачення під виглядом тероризму використовується російськими суддями для виправдання російської військової агресії та делегітимізації права жителів України на самооборону від агресії;
2. Пропаганда або виправдання тероризму не є частиною міжнародно визнаних норм у сфері боротьби з тероризмом, але мають право бути частиною національного законодавства. При цьому вивчені в рамках дослідження звинувачення мають ознаки репресій, спрямованих на обмеження свободи слова, особливо з питань, пов’язаних з російською військовою агресією проти України. При цьому суди уникають достатньої гласності в цих справах.
3. Основну (63%) частину справ, що мають ознаки злочинів терористичного спрямування, релевантних з міжнародними нормами, складають звинувачення в запобіганні терористичних актів. При цьому ні ці «заплановані», ні скоєні насправді теракти в судових процесах не представлені достатньо повно, щоб побачити в них переконливі ознаки злочинів саме терористичного спрямування.
4. Кожен третій цивільний засуджений за звинуваченнями у скоєнні злочинів терористичної спрямованості, релевантних з міжнародними нормами, стикався з викраденням, утриманням в ізоляції або тортурами. Така масовість ставить під сумнів зізнавальні показання і в тих випадках, коли відомостей про викрадення або тортури отримати не вдалося.
5. Всі судові рішення про злочини терористичної спрямованості відсутні у вільному доступі, в деяких кейсах зафіксовані дії суддів, спрямовані на приховування подробиць судового розгляду, а в інформаційному просторі не знайдено жодного переконливого доказу, який би дозволив ідентифікувати в діях ознаки злочину терористичної спрямованості. У сукупності це наводить на висновок про те, що і реальні, і уявні терористичні акти широко використовуються на окупованих територіях для придушення опору окупації та легалізації силових методів контролю над захопленими регіонами.